Ти в дзеркалі сидиш навпроти мене
Такий як я, і зовсім не такий.
Ти взнав життя нелегке і шалене,
А я, здається, зовсім молодий.
Ти у журбі схилив жилаві руки,
Їх за роки знесилило життя.
А я ще прагну творчості і муки,
І ще наївно дивлюсь в майбуття.
Всього чекаю в нім, всього бажаю,
А ти не ждеш нічого?  Подивись,
Твій співрозмовник палко так кохає,
Ти ж був, як він, і теж кохав колись.
Чому ж в очах твоїх такий розлито смуток,
Бо скроні забілила сивина ?
Невже не тішить душу твій набуток,
Невже безодня часу поглина
Всі радощі, печалі і турботи,
І щастя повних мрії юних літ ?
Невже розчарування і скорботи –
Це все, що нам залишить білий світ ?
Чому ж мовчиш, скажи мені хоч слово.
Відкрий, благаю, суть, єство моє.
Можливо,. я навчуся поступово
Сприймать життя таким, як воно є ?

Настане ніч. Із срібного туману
Ти вийдеш з дзеркала, немов би тінь моя.
Ми разом тут, без фальші і обману,
І я не знаю, хто з нас справжній я.