У смутку серце не палає
Вогнем жагучим вже давно,
Та плин життя спостерігає
Холодний розум, мов кіно.
Життя у вирії щоденнім
Несе, мов річки течія,
Шукаєш берега даремно,
Де б доля тішилась твоя.
Уже зневірився в турботі
Юрби безрадісних років,
Та поховав себе в роботі,
Щоб вік безумством не гнівив,
Щоб, може, назавжди убити
Душі пораненої квіт,
І там, чи жити, чи не жити
В льодовику примарних літ.

Та серце, серце… от короста,
Хоч як собою не крути,
Не хоче здатися так просто,
А прагне нової біди.
І сто разів обпікшись, знову
Блага безжального вогню,
Усе віддати за розмову
І тиху відповідь твою.
А потім… якщо буде потім,
Забувши розум і людей,
Себе ще раз спалить на попіл
У сяйві лагідних очей.